Сторінка 1 з 512345»
Модератор форуму: Апельсинка 
Ліс » Королівство_Гармонія » Толока » Історії для душі
Історії для душі
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 01:37
Cюзi

Захотілось створити таку темку, щоб можна було б викладати вислови, які були такі собі позитивчики+підштовхували до дій...
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:14
Cюзi

Жизнь не должна быть статичной и черно-белой, пусть в ней будут краски, активность и движение!
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:17
Cюзi

Олена Заєць » 23 лютого 2012, 16:30

Oдин чоловік постійно бідкався та дорікав Богові, що ходить босий, але лише до того дня, коли побачив людину без ніг.

Крейзі Флавер » 23 лютого 2012, 16:37


да..саме наша ситуація...жаль тільки що люди розуміють тоді коли їм або не стукне щось або коли побачуть ось таку людину

Олена Заєць » 16 березня 2012, 10:59
більше б "бачили", можливо, думали б частіше!

Крейзі Флавер »Дуже небагато людей живе сьогоденням. Більшість готується жити пізніше.

Олена Заєць » 16 березня 2012, 11:03

Читала прикольні вислови про роботу:
- Для того, щоб люди знаходили щастя в своїй роботі, необхідно три умови:
робота повинна бути їм під силу, вона не повинна бути виснажливою і її
обов'язково повинен супроводжувати успіх.
Д. Рескін
- Завжди не вистачає часу, щоб виконати роботу як треба, але на те, щоб її переробити, час знаходиться.
Закон Мескімена
- Найняли тридцять коректорів, щоб уникнути помилки, і все одно на титульному листі видання стояло "Британська енциклопудія".
І. Ільф, Е. Петров

Крейзі Флавер » 16 березня 2012, 11:06

Немає професій з великим майбутнім, але є
професіонал з великим майбутнім. Ймовірно, лише одна людина з тисячі
пристрасно поглинута своєю роботою як такою. Різниця тільки в тому, що
про чоловіка скажуть: “Він захоплений своєю справою”, а про жінку: “Вона
якась дивна” (Д. Сейерз).

Крейзі Флавер » 08 червня 2012, 17:29

Смелость – это не отсутствие страха, это умение действовать, полагаясь на не на свои силы, а на помощь Божию. Нік Вуйчіч
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:17
Cюзi

- Є три тяжких гріхи, що заважають жити нам і нашим близьким, – якось сказав Учитель.
Слухачі завмерли.
- Перший гріх – це зловтіха. Якщо у сусіда здохла корова, це не привід
для веселощів. Я не кажу, що ви зобов’язані допомагати сусідові. Але
хоча б не радійте чужому горю. Сусіди – теж люди, не треба бажати їм
зла.
Люди схвально перемовлявся.
Мудрий вчитель почекав, поки розмови припиняться, і продовжив:
- Другий гріх – це зневіра. Навіть коли у вас всього одна корова, навіть
коли вона стара і хвора, навіть якщо вона дає дуже мало молока, не треба
впадати у відчай. Радійте життю. Так, вона стара, та хвора, але це
все-таки корова. Від неї можна чекати бичка. У багатьох, наприклад,
взагалі немає жодної корови і їм нічого чекати.
Натовп схвально загув.
Учитель чекав, коли припиниться гул. Але тут з юрби пролунав чийсь голос:
- Якщо я не сумую і радію тому, що у мене є корова, а у когось її немає,
виходить, що я тішуся з того, що цей хтось живе гірше за мене, а це вже
зловтіха.
Натовп замовк, обдумуючи сказане, а Учитель завершив свою промову:
- Третій, самий тяжкий гріх, який заважає отримувати радість від життя – це занудство.
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:18
Cюзi

Можна жити без цілі!!!!!!!!!
Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.
Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті.
Є люди, які не знають, скільки радості дарує іншим їхня усмішка.
Є люди, які не знають, яким добрим для інших є їхня близькість.
Є люди, які не знають, на скільки біднішими інші почувались без них.
Є люди, які, не знають, що вони – дарунок небес.
Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:18
Cюзi

Жили собі колись в одній країні на Сході дві гожі сестри.
Першу видали заміж за правителя країни, а другу – за купця. Одначе з плином
років дружина володаря ставала чимдалі худавішою, виснаженою та сумною.
Її ж сестра, що мешкала з чоловіком-купцем поблизу палацу володаря, день у день гарнішала і гарнішала.
Султан викликав купця до палацу і запитав:
- Як ти цього досягаєш?
- Дуже просто. Я годую дружину язиком.
І султан велів, аби мерщій приготували силу-силенну язиків – баранячих,
верблюдячих, а також канаркових – як основу чудо-дієти для своєї
дружини. Але дієта не зарадила. Жінка все більше марніла й занепадала
духом.
Тоді розлючений правитель наказав учинити заміну. Султаншу відіслати до купця, а сестра її стала новою дружиною володаря.
Але, ставши султаншею, купчиха швидко втратила при дворі свою вроду. Тоді як
сестра її, замешкавши в оселі купця, незабаром відновила свою красу і
привабливість.
Секрет?
Щоднини купець та його дружина розмовляли, оповідаючи різні історії, і разом співали.

Ми всі повинні добре усвідомити, що любов починається з родини.
День у день стає чимдалі очевиднішим, що за нашої доби найгостріші життєві драми започатковуються саме в родині.
Все більше бракує нам часу на те, щоб дивитися одне одному в вічі,
здоровити одне одного, ділитися радістю, а ще більше, аби жертвувати
нашим дітям те, чого вони найдужче від нас потребують, віддавати те,
чого сподівається чоловік од дружини, а дружина від чоловіка.
І так день у день чимдалі менше ми належимо нашим родинам, а наше спілкування стає все обмеженішим.
А тепер – особиста згадка. Нещодавно сюди прибула з візитом численна група американських професорів.
Один з них запитав мене:
- Будь ласка, повідайте нам щось таке, що може придбатися у житті.
Я й повідала:
- Посміхайтеся брат братові.
Мені здається, я мовила це з неймовірною поважністю.
Інший професор запитав, чи я заміжня.
Я відповіла:
- Так, посміхатися Ісусові часом дуже тяжко. Адже посмішку даруєш особі, що вимагає дуже багато.
Мені здається, любов починається саме тут, у родині.
(Мати Тереза з Калькути)
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:18
Cюзi

Найбільший діамант світу був спотворений подряпиною, тому вирішили подрібнити його для промислових потреб. Але тут за камінь узявся один
майстер-різьбар. Довго й терпеливо він вирізьблював з діаманту чудову
ружу. I тепер усі висловлюють своє захоплення, коли бачать ту камінну
квітку.
У житті повно всіляких несподіванок. Трапляються дні добрі і погані. Існують проблеми і різні біди, що приносять нам страждання. Але
вони визволяють з полону нашу чуйність. I часто змушують нас витянути на
світ Божий найліпшу частинку нашого “я”.
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:19
Cюзi

Городок у нас маленький, но есть в нём две достопримечательности: узловая станция, с которой идут поезда в разные концы страны, и две
загородные улицы. Там только одноэтажные дома, и у каждого — сад и масса
цветов.

И вот мой муж Фёдор — золотые руки — построил там дом, настоящий дворец, в два этажа, с верандой, балконами и даже двумя
входами. Я тогда удивлялась, зачем разные входы, а он объяснил, что для
сыновей — у нас их двое было, Иван и Костя.

Но всё сложилось по-другому. Началась война с фашистской Германией. Сначала ушёл мой
Фёдор, потом один за другим два сына, а через несколько месяцев пришла
из части похоронка — погибли оба…

Я сходила с ума. Хожу по пустому дому-дворцу и думаю — как жить?

Работала я в это время в райкоме, мне очень сочувствовали, успокаивали,
как могли. Однажды иду я около вокзала, и вдруг летят три самолёта.
Люди как закричат: “Немцы, немцы!” — и рассыпались в разные стороны. Я
тоже в какой-то подъезд забежала. И тут зенитки стали по самолётам бить:
узловая станция сильно охранялась, через неё шли поезда с солдатами и
техникой. Вижу — бежит по площади женщина с девочкой на руках. Я ей
кричу: “Сюда! Сюда! Прячься!” Она ничего не слышит и продолжает бежать. И
тут один из самолётов сбросил бомбу прямо на площадь. Женщина упала и
ребёнка собой прикрыла. Я, ничего не помня, бросилась к ней. Вижу, она
мёртвая. Тут милиция подоспела, женщину забрали, хотели и девочку взять.
Я прижала её к себе, думаю, ни за что не отдам, и сую им удостоверение
райкомовского работника. Они говорят — иди, и чемодан той женщины
отдали. Я — в райком: “Девчата, оформляйте мне ребёнка! Мать на глазах у
меня убили, а об отце в документах — прочерк…”

Они сначала стали отговаривать: “Лиза, как же ты работать будешь? Малышку в ясли не
устроишь — они забиты”. А я взяла лист бумаги и написала заявление об
увольнении: “Не пропаду, — говорю, — надомницей пойду, гимнастёрки
солдатам шить”.

Унесла я домой мою первую дочку — Катю, пяти лет, как было указано в документах, и стала она Екатериной Фёдоровной
Андреевой по имени и фамилии моего мужа.

Уж как я любила её, как баловала… Ну, думаю, испорчу ребёнка, надо что-то делать. Зашла я
как-то на свою бывшую работу в райком, а они двух девчушек двойняшек,
лет трёх-четырёх, в детдом оформляют. Я к ним: “Отдайте их мне, а то я
Катю совсем избалую”. Так появились у меня Маша и Настя.

А тут соседка парнишку привела шести лет, Петей звать. “Его мать беженка, в
поезде умерла, — объяснила она, — возьми и этого, а то чтб у тебя — одни
девки”.

Взяла и его.

Живу с четырьмя малютками. Тяжело стало: и еду надо приготовить, и постирать, и за детьми приглядеть, да и
для шитья гимнастёрок тоже нужно время — ночами их шила.

И вот, развешиваю как-то во дворе бельё, и входит мальчик лет десяти-одиннадцати, худенький такой, бледный, и говорит:

— Тётенька, это ты детей в сыновья берёшь?

Я молчу и смотрю на него. А он продолжает:

— Возьми меня, я тебе во всём помогать буду, — и, помолчав, добавил: — И буду тебя любить.

Как сказал он эти слова, слёзы у меня из глаз и полились. Обняла его:

— Сыночек, а как звать тебя?

— Ваня, — отвечает.

— Ванюша, так у меня ещё четверо: трое девчонок да парнишка. Их-то будешь любить?

А он так серьёзно отвечает:

— Ну так, если сестры и брат, как не любить?

Я его за руку, и в дом. Отмыла, одела, накормила и повела знакомить с малышами.

— Вот, — говорю, — ваш старший брат Ваня. Слушайтесь его во всём и любите его.

И началась у меня с приходом Вани другая жизнь. Он мне как награда от
Бога был. Взял Ваня на себя заботу о малышах, и так у него складно всё
получалось: и умоет, и накормит, и спать уложит, да и сказку почитает. А
осенью, когда я хотела оформить его в пятый класс, он воспротивился,
решил заниматься самостоятельно, сказал:

— В школу пойду, когда подрастут младшие.

Пошла я к директору школы, всё рассказала, и он согласился попробовать. И Ваня справился.

Война закончилась. Я запрос о Фёдоре несколько раз посылала, ответ был один: пропал без вести.

И вот однажды получаю письмо из какого-то госпиталя, расположенного под
Москвой: “Здравствуй, Лиза! Пишет незнакомая тебе Дуся. Твой муж был
доставлен в наш госпиталь в плохом состоянии: ему сделали две операции и
отняли руку и ногу. Придя в себя, он заявил, что у него нет ни
родственников, ни жены, а два сына погибли на войне. Но когда я его
переодевала, то нашла у него в гимнастёрке зашитую молитву и адрес
города, где он жил с женой Лизой. Так вот, — писала Дуся, — если ты ещё
помнишь и ждёшь своего мужа, то приезжай, если не ждёшь, или замуж
вышла, не езди и не пиши”.

Как же я обрадовалась, хоть и обидно мне было, что Фёдор усомнился во мне.

Прочитала я письмо Ване. Он сразу сказал:

— Поезжай, мама, ни о чём не беспокойся.

Поехала я к мужу… Ну, как встретились? Плакали оба, а когда рассказала
ему о новых детях, обрадовался. Я всю обратную дорогу о них говорила, а
больше всего о Ванюше.

Когда зашли в дом, вся малышня облепила его:

— Папа, папа приехал! — хором кричали. Всех перецеловал Фёдор, а потом подошёл к Ване, обнял его со слезами и сказал:

— Спасибо, сын, спасибо за всё.

Ну, стали жить. Ваня с отличием закончил школу, пошёл работать на
стройку, где когда-то начинал Фёдор, и одновременно поступил на заочное
отделение в Московский строительный институт. Окончив его, женился на
Кате.

Двойняшки Маша и Настя вышли замуж за военных и уехали. А через пару лет женился и Пётр.

И все дети своих дочек называли Лизами — в честь бабушки.

Автор: Борис Ганаго
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:19
Cюзi

Один человек стал публично оскорблять Омара Хайяма:
– Ты безбожник! Ты пьяница! Чуть ли не вор!
В ответ на это Хайям лишь улыбнулся.

Наблюдавший эту сцену разодетый по последней моде щеголь в шелковых шароварах спросил Хайяма:
– Как же ты можешь терпеть подобные оскорбления? Неужели тебе не обидно?

Омар Хайям опять улыбнулся. И сказал:
– Идем со мной.

Щеголь проследовал за ним в запыленный чулан. Хайям зажег лучину и стал
рыться в сундуке, в котором нашел совершенно никчемный дырявый халат.
Бросил его щеголю и сказал:
– Примерь, это тебе под стать.

Щеголь поймал халат, осмотрел его и возмутился:
– Зачем мне эти грязные обноски? Я, вроде, прилично одет, а вот ты, наверное, спятил! – и бросил халат обратно.

– Вот видишь, – сказал Хайям, – ты не захотел примерять лохмотья. Точно
так же и я не стал примерять те грязные слова, которые мне швырнул тот
человек.

Обижаться на оскорбления – примерять лохмотья, которые нам швыряют.
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:19
Cюзi

Щоб бути сціленим фізично, треба мати сцілене серце....
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:20
Cюзi

Я приїхав за вказаною клієнтом адресою і натиснув клаксон. Почекавши кілька хвилин, знову засигналив. Був пізній вечір, і я подумав, що
клієнт, певно, передумав, і я повернуся «на базу»… але замість цього я
припаркував машину, підійшов до дверей і постукав. «Хвилинку!» –
відповів тремтливий старечий голос. Я почув шурхотіння, так ніби щось
тягли по підлозі…

По тривалому очікуванні, двері нарешті відчинилися. Переді мною стояла низенька, на вигляд 90-річна жінка. Вона
була вбрана у картате плаття й капелюшок із пришпиленою вуаллю;
виглядала як персонаж із фільму сорокових років.


Обік неї була невелика нейлонова валіза. Помешкання виглядало так, ніби тут ніхто не жив уже довгі роки. Всі меблі були накриті відрізами
тканини.

Не було годинників на стінах, жодних забавок, ані посуду на столі. В кутку стояла картонна коробка, повна фотографій і скла.
«Ви б не могли віднести мою сумку до машини?» – запитала жінка. Я забрав
валізку в авто, після чого повернувся, аби їй допомогти.

Вона взяла мене за руку, і ми поволі рушили у бік бордюру.

Трималася за мене, дякуючи за доброту. «Прошу, – відповів я. – Стараюся ставитися
до своїх пасажирів так, як би хотів, щоби ставилися до моєї мами».

«Ох, ви такий добрий чоловік», – відповіла вона. Коли ми сіли в машину,
жінка подала мені адресу, а потім запитала: «Ми могли б поїхати через
центр міста?»

«То не найкоротший шлях», – швидко відповів я, вмикаючи лічильник.

«О, я не маю нічого проти, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я переїжджаю до госпісу».
Я глянув у дзеркало. Її очі блищали. «Вже немає нікого з сім’ї, –
говорила вона лагідним голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не так
багато…»

Я вимкнув лічильник. «Куди Ви хочете поїхати?»

Упродовж кількох годин ми їздили містом. Вона показала мені будинок, у якому колись працювала ліфтеркою.

Ми проїхали місцями, де вони з чоловіком жили як молодята. Попросила мене
затриматися перед меблевим магазином, який колись був бальною залою,
куди вона ходила танцювати ще молодою дівчиною.

Інколи просила пригальмувати біля якогось будинку або перехрестя, і сиділа, вдивляючись у темряву, без слова.
Коли перші промені сонця висвітлили горизонт, вона раптом сказала: «Я
стомилася. Поїдемо вже, прошу». Ми мовчки їхали за вказаною адресою. То
був низький будинок із пандусом, таким типовим для домів опіки.

Двоє санітарів вийшли назовні, щойно я загальмував на пандусі. Вони, схоже, чекали на неї. Були ввічливі й турботливі.

Я відкрив багажник і заніс маленьку валізу жінки під двері. Вона вже сиділа на інвалідному візочку.
«Скільки я вам винна?» – запитала, сягаючи по гаманець.

«Нічого», – відказав я.

«Треба заробляти на життя», – заперечила вона.
«Є інші пасажири», – відповів я.
І, геть не замислюючись над тим, що роблю, я нахилився й притулив її до себе. Вона міцно обійняла мене.
«Ти дав старенькій трошки радості, – сказала. – Дякую».
Я потис її руку, а потім вийшов у світанковий напівморок. За мною замкнулися двері – то був звук Життя, яке замикали.
Того ранку я не брав інших пасажирів. Їздив безцільно, занурений у думки. Що
якби до цієї жінки вислали неввічливого водія, або нетерплячого, який
хотів би закінчити зміну? Що якби я не підійшов до дверей, або
посигналив тільки раз, а потім поїхав?
Думаючи про це зараз, вважаю, що не зробив нічого важливішого у житті.
Ми узалежнені від пошуку емоційних переживань і прекрасних хвилин, якими
стараємося наповнити своє життя. Тоді як Прекрасні Хвилини можуть
трапитися нам зовсім несподівано, під виглядом того, що інші можуть
назвати рутиною.

Не пропустімо їх.

За матеріалами: http://www.facebook.com/photo.p....&ref=nf
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:20
Cюзi

Що казати, чого не казати

Є 27 речей, яких не варто говорити тим, кого кохаєте:
„Хіба не казав тобі, що ти достоту, як твоя мати; Маєш завжди поганий
настрій; Ти бездумний; Це твоя вина; Щось тобі не підходить?; Можеш лише
нарікати; Що б не зробив, нічого тобі не подобається. Маєш те, на що
заслужив; Чому ніколи мене не слухаєш?; Спробуй бути відповідальним; Що
собі мислиш?; З тобою годі витримати; Не знаю, навіщо з тобою
зв’язалась; Можу навіть зі шкури вилізти, але й так нічого з того не
буде; Робитиму, що захочу, якщо тобі не подобається, завжди можеш
відійти; Як ти вже щось придумаєш...; Яка дурна думка!; Єдине, на що
здатен, – думати лише про себе; Зробив би це, коли б мене любив; Ти – як
дитина; Умієш міняти лише погляди; Прийми заспокійливе; Які там в тебе
проблеми!; Не можу тебе зрозуміти; Ти завжди мусиш мати рацію?”

Є 37 речей, які слід казати тим, кого любите:
„Зроблено досконало; Ти фантастичний; Було прекрасно; Ти сьогодні була чудова;
Без тебе чогось бракує; Справді, високо оцінюю те, що ти зробив для мене
впродовж усіх цих років; Ти найцінніша особа в моєму житті, цінніша за
дітей, кар’єру, друзів, цінніша над усе; Щасливий, що одружився з тобою;
Ти – найкращий мій друг; Коли б мав прожити ще раз життя, повторно
одружився б із тобою; Хочу нині бути з тобою; Мені тебе не вистачало; Не
міг перестати думати за тебе; Як мило прокинутись, усвідомлюючи, що ти
поряд; Буду завжди тебе кохати; Люблю дивитись, як виблискують твої очі,
коли смієшся; Сьогодні ти прекрасна, як завжди; Довіряю тобі; Завжди
можу на тебе розраховувати; Завдяки тобі маю добре самопочуття; Я такий
гордий, від того, що можу бути біля тебе; Мені прикро; Я помилився; Чого
б ти ще хотіла? Про що роздумуєш?; Мені вистачить уже того, що слухаю
тебе; Ти надзвичайна; Не можу собі уявити життя без тебе; Поруч з тобою
хочу ставати щоразу кращим. У чому можу тобі допомогти?; Молись за мене;
Нині молився за тебе; Цінна кожна хвилина, яку перебули разом; Дякую за
твою любов; Дякую, що приймаєш мене таким, який я є; Дякую за те, що ти
біля мене; Ти кожен день робиш щоразу кращим”.
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:20
Cюзi

Поступ

Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці,
запряженій кіньми, ще один — аби розповісти і послухати останні новини,
посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день — на дорогу
назад.
Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками,
приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті,
вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від'їжджала.
Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автом,
затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я,
як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?

Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джерела, розмовляли,
обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до
відер, дзбанів і баклаг. На зворотньому шляху, ідучи поволі зі своєю
ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися.
Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити.

Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:21
Cюзi

Нещодавно знайшла фото, ще з зими, ми тоді хотіли наглядно показати як мало місця залишається в Центрі і як важко працювати, звичайно в
жартівливому вигляді
Cюзi Оффлайн · 31.08.2013 в 17:21
Cюзi

Я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять
один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати - і в мене вийшла
саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс - то щось велике і доленосне.
Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними
скористатися, бо вони малі й, на перший погляд, зовсім незначні. Власне
кожен наш день - це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш
перший - на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все
відбувається в правильному порядку.

© Ірен Роздобудько "Все, що я хотіла сьогодні"
abonent_82 Оффлайн · 03.06.2014 в 13:28
abonent_82

Когда я отправил на тот свет свою первую дюжину, моя матушка сказала мне: "Джек! Если ты в чём-то и
виноват, то только в том, что не встретил на своём пути хорошего
человека!"
                                                                                                " человек с бульвара капуцинов"
Cюзi Оффлайн · 03.06.2014 в 13:45
Cюзi

гарне виправдання)))
abonent_82 Оффлайн · 03.06.2014 в 20:48
abonent_82

Сподіваюсь, ти будеш піддавати сумніву правдивість цього вислову, адже інколи в житті як ти розумієш дуже важливий поштовх, щоб набрати хорошу швидкість або мчати у вірному напрямку і хто вцьому може допомогти як не хороша людина в вірний час smile
Cюзi Оффлайн · 03.06.2014 в 21:55
Cюзi

Цитата abonent_82 ()
подіваюсь, ти будеш піддавати сумніву правдивість цього вислову, адже інколи в житті як ти розумієш дуже важливий поштовх, щоб набрати хорошу швидкість або мчати у вірному напрямку
wacko
abonent_82 Оффлайн · 03.06.2014 в 22:33
abonent_82

1. Що незрозуміло? смайлик вказує на недозрозумілу мені емоцію
Cюзi Оффлайн · 03.06.2014 в 22:38
Cюзi

це Що не зрозуміло?
чи Що, не зрозуміло?
Cюзi Оффлайн · 03.06.2014 в 22:49
Cюзi

голова погано варить..прийшлось кілька раз перечитати, перш ніж зрозуміти, про що там)))
а першою реакцією був смайл) happy
abonent_82 Оффлайн · 03.06.2014 в 22:52
abonent_82

дякую
prokop Оффлайн · 04.06.2014 в 21:37
prokop

Цитата gerlok ()
Якщо ти помічаєш і використовуєш
перший - на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все
відбувається в правильному порядку.

А если не замечаешь первый шанс, то что весь день коту под хвост? Лично у меня всё зависит от настроения. Есть настроение я фрегат с полными ветра парусами и сам пытаюсь создавать эти шансы, а нет настроение я дырявая лодка с поломанными вёслами и все шансы в пустую сколько не давай...
Cюзi Оффлайн · 04.06.2014 в 23:28
Cюзi

а якщо постійно настрій не того..то що йти на поводу у нього і бути лодкою(
Ліс » Королівство_Гармонія » Толока » Історії для душі
Сторінка 1 з 512345»
Пошук: